@vimariecolon1: Ama tu proceso, incluso cuando no entiendas el propósito. Dios no está apurado, Él está perfeccionándote en cada paso. Cada caída, cada espera, cada avance es parte de la obra que Él comenzó en ti y que, con amor y paciencia, llevará a su cumplimiento. No estás estancado, estás siendo moldeado. Confía en el proceso, porque en manos de Dios, todo tiene sentido. #cardiofitvirtual #lucesdelalba #amatuproceso #confiaenelproceso #tiempodediosperfecto #diostieneelcontrol #noterindas #propósitodivino

vimariecolon1
vimariecolon1
Open In TikTok:
Region: US
Tuesday 17 June 2025 10:00:13 GMT
26190
1183
40
323

Music

Download

Comments

tuamorpropioo
gely :
Amén
2025-07-12 03:29:57
1
happiness.la.rubi
Elizabeth PR 🇵🇷 :
Amen 😢💔
2025-06-17 23:15:30
2
arlev189
Arle :
Amén 🙏
2025-06-17 22:06:38
2
fragmentosdelalma01
Verdades Sencillas JF. :
Bendiciones que gran mensaje, waooo son palabras transformadoras que Dios te siga regalando sabiduría para que continúes creando...... Bendiciones y paz ..
2025-06-27 17:52:44
2
felsysepulvedav15
Felsy Compartiendo a Jesus :
Tienes toda la razón.
2025-06-18 00:55:06
2
nileram974
Marelin :
Amén 🙏🏼🥺💜
2025-06-20 04:53:23
2
maggie14navarro
Margarita :
amén
2025-06-17 10:35:06
2
betzy590
Fit and Beauty By Betzy :
amen🙏
2025-06-19 23:50:56
2
maritza.rosa70
Maritza Rosa :
Está en los sierto
2025-07-13 15:46:07
1
yase_arteaga.09
YaseArteaga :
amén 🙏🙏🙏 bendiciones
2025-06-17 22:03:13
3
cristinahormonas.balance
Salud Hormonal Equilibrio :
amén
2026-03-17 12:58:55
1
madreorganizada
Yuneiry | Mis 3 corazones :
amén 🥰
2025-06-17 16:37:54
2
yamiletproenza
Chiky vendedora 💫🎖💫 :
Gracias por inspirarnos✨. Nueva seguidora🤲
2025-06-17 18:43:41
2
angieavalo459
Angie Avalo ☕️ :
Amen me hablaste con esto 🙌🏼
2025-06-17 18:12:13
2
444merlina
Tiffany :
así mismo. 🙌🏻🙇🏼‍♀️🙏🏻
2026-03-18 14:14:26
1
lilo.up
🍒LiLo 🍒✨ :
amén se que siii
2025-06-17 14:28:47
2
19011872la
💝Leidy💝 :
🙏
2026-01-14 15:42:21
1
dourielisbolges
Dourielis Borges :
🥰
2026-01-05 14:07:43
1
kisairiperezcastro
MA. Pérez Castro kisairi :
🥰
2026-01-09 02:06:32
1
yaquelinmuoz3
y :
🙏🙏🙏🙏
2025-06-20 10:28:06
2
user6423656196310
Magaly Hija De Dios :
🙏🙏🙏
2025-06-18 17:14:01
2
elvimar155
@Elvimarperez85 :
🙏
2025-12-17 01:47:45
1
yailin6647
Yailin :
🙏🙏🙏🙏🙏🙏
2025-06-18 11:18:39
2
To see more videos from user @vimariecolon1, please go to the Tikwm homepage.

Other Videos

Іноді одна стара фотографія розповідає про Україну більше, ніж десятки підручників. Подивіться на неї уважно. Довгий стіл просто неба. Чоловіки у військових одностроях сидять поруч із селянами. На столі — прості страви, польові квіти у скляних пляшках. Діти із цікавістю дивляться в об’єктив, а дорослі, здається, навіть не підозрюють, що ця мить переживе їх усіх. На перший погляд — звичайне сільське застілля. Насправді ж перед вами одна з найцінніших світлин Української революції. Це село Царицин Кут — нинішнє Приморське на Запоріжжі. 22 травня 1918 року. За цим столом сидять люди, чиї імена сьогодні стали символами боротьби за українську державність. Тут є полковник Петро Болбочан, генерал Всеволод Петрів, ерцгерцог Вільгельм Габсбург, якого українці знали як Василя Вишиваного, січові стрільці, гайдамаки, запорожці та місцеві жителі Великого Лугу. Вони зібралися не лише повечеряти. Цьому застіллю передував великий військовий парад. На одному плацу стояли галицькі січові стрільці й наддніпрянські запорожці. Гайдамаки демонстрували справжню козацьку джигітовку: на повному галопі піднімали шапку із землі, звисали збоку коня, миттєво міняли положення в сідлі, виконували вправи, які ще донедавна можна було побачити лише в козацьких переказах. На це дивилися тисячі людей. Приїхали мешканці навколишніх сіл, Олександрівська, Мелітополя, Павлограда. Вони приходили не заради видовища. Вони хотіли побачити українське військо. Хотіли переконатися, що воно справді існує. Що Україна — це вже не лише мрія чи слово в книжках. Василь Вишиваний пізніше згадував, що саме Запоріжжя справило на нього величезне враження. Він писав про людей, які добре пам’ятали своє козацьке походження, говорили про Запорозьку Січ не як про легенду, а як про власну родинну історію. Багато хто з гордістю розповідав, що його дід чи прадід був запорожцем. Мабуть, саме тому ця фотографія й досі так хвилює. Вона не лише про військо. Вона про відчуття єдності. За одним столом сидять галичани й наддніпрянці. Люди, які ще недавно жили в різних імперіях, мали різний життєвий досвід, різні військові школи, але однакову мрію. Вони вже не ділили Україну на Захід і Схід. Вони просто будували свою державу. Дивлячись на їхні обличчя, важко позбутися думки, що вони щиро вірили: цього разу Україна вистоїть. Вони ще не знали, що попереду — нові війни, окупації, більшовицький терор і десятиліття бездержавності. Не знали, що Петро Болбочан, один із найталановитіших українських командирів, загине від куль своїх співвітчизників після політичного конфлікту. Не знали, що Василь Вишиваний завершить життя в радянській тюрмі після катувань. Не знали, що для багатьох людей, які сидять за цим столом, боротьба за Україну завершиться таборами, розстрілами або вимушеною еміграцією. Але цього травневого дня 1918 року вони були разом. І саме тому ця світлина сьогодні виглядає не як музейний експонат. Вона нагадує, що найбільші перемоги народжуються тоді, коли люди перестають шукати відмінності й починають пам’ятати, що мають спільне. Сто сім років тому за цим столом сиділа не просто компанія військових і селян. Там сиділа Україна. І, можливо, це найцінніше, що зберегла для нас ця фотографія. Фото покращено та колоризовано.
Іноді одна стара фотографія розповідає про Україну більше, ніж десятки підручників. Подивіться на неї уважно. Довгий стіл просто неба. Чоловіки у військових одностроях сидять поруч із селянами. На столі — прості страви, польові квіти у скляних пляшках. Діти із цікавістю дивляться в об’єктив, а дорослі, здається, навіть не підозрюють, що ця мить переживе їх усіх. На перший погляд — звичайне сільське застілля. Насправді ж перед вами одна з найцінніших світлин Української революції. Це село Царицин Кут — нинішнє Приморське на Запоріжжі. 22 травня 1918 року. За цим столом сидять люди, чиї імена сьогодні стали символами боротьби за українську державність. Тут є полковник Петро Болбочан, генерал Всеволод Петрів, ерцгерцог Вільгельм Габсбург, якого українці знали як Василя Вишиваного, січові стрільці, гайдамаки, запорожці та місцеві жителі Великого Лугу. Вони зібралися не лише повечеряти. Цьому застіллю передував великий військовий парад. На одному плацу стояли галицькі січові стрільці й наддніпрянські запорожці. Гайдамаки демонстрували справжню козацьку джигітовку: на повному галопі піднімали шапку із землі, звисали збоку коня, миттєво міняли положення в сідлі, виконували вправи, які ще донедавна можна було побачити лише в козацьких переказах. На це дивилися тисячі людей. Приїхали мешканці навколишніх сіл, Олександрівська, Мелітополя, Павлограда. Вони приходили не заради видовища. Вони хотіли побачити українське військо. Хотіли переконатися, що воно справді існує. Що Україна — це вже не лише мрія чи слово в книжках. Василь Вишиваний пізніше згадував, що саме Запоріжжя справило на нього величезне враження. Він писав про людей, які добре пам’ятали своє козацьке походження, говорили про Запорозьку Січ не як про легенду, а як про власну родинну історію. Багато хто з гордістю розповідав, що його дід чи прадід був запорожцем. Мабуть, саме тому ця фотографія й досі так хвилює. Вона не лише про військо. Вона про відчуття єдності. За одним столом сидять галичани й наддніпрянці. Люди, які ще недавно жили в різних імперіях, мали різний життєвий досвід, різні військові школи, але однакову мрію. Вони вже не ділили Україну на Захід і Схід. Вони просто будували свою державу. Дивлячись на їхні обличчя, важко позбутися думки, що вони щиро вірили: цього разу Україна вистоїть. Вони ще не знали, що попереду — нові війни, окупації, більшовицький терор і десятиліття бездержавності. Не знали, що Петро Болбочан, один із найталановитіших українських командирів, загине від куль своїх співвітчизників після політичного конфлікту. Не знали, що Василь Вишиваний завершить життя в радянській тюрмі після катувань. Не знали, що для багатьох людей, які сидять за цим столом, боротьба за Україну завершиться таборами, розстрілами або вимушеною еміграцією. Але цього травневого дня 1918 року вони були разом. І саме тому ця світлина сьогодні виглядає не як музейний експонат. Вона нагадує, що найбільші перемоги народжуються тоді, коли люди перестають шукати відмінності й починають пам’ятати, що мають спільне. Сто сім років тому за цим столом сиділа не просто компанія військових і селян. Там сиділа Україна. І, можливо, це найцінніше, що зберегла для нас ця фотографія. Фото покращено та колоризовано.

About