1. Він приходить і каже: «я її люблю, але не хочу додому». Не тому, що вона погана. А тому що вдома він – не чоловік. Він – проєкт, який треба доробляти. Все, що він робить, критикують. Все, що він відчуває – знецінюють. Вона все знає краще. Все контролює. Все бере на себе. А потім плаче, що він – не лідер. 2. Він каже: «я не можу їй казати правду, вона одразу вибухає». І це не про зраду. Це – про щирість. Про те, що він втомився. Що йому страшно. Що він не знає, чого хоче. Але кожне його зізнання – це удар по її картинці. І замість підтримки він отримує агресію. Тому він мовчить. А потім іде туди, де можна бути собою – навіть якщо це просто тиша. 3. Він визнає: «вона робить усе правильно – але я нещасливий». Бо немає душі. Немає легкості. Життя. Все – по чек-листу: вечеря, секс, турбота, підтримка. Але все це – як обов’язок. Без тепла, без гри, без справжньої близькості. І він почувається не з жінкою – а з функцією. Тому навіть “ідеальна” не утримує. Бо ідеальною хочеться захоплюватися, але не торкатися. 4. Він боїться: «я не можу провалитися – вона одразу розчарується». Він не пробачає собі слабкість. Бо знає – вона теж не пробачить. Може, не словами, але поглядом. Тоном. Порівнянням. Йому не можна бути живим. Треба бути бронею. І від цього він втомлюється більше, ніж від життя. Бо навіть удома – екзамен, а не любов. 5. Він чесно каже: «я сумую за тією, яка була до стосунків». Бо раніше вона була легкою. Сміялася. Сяяла. А тепер – вічно незадоволена. Затискається. Перевіряє. Очікує. І він теж перестав бути собою. Замкнувся. Відійшов. Бо його жінка – це дзеркало. І якщо там злість, образа та претензії – він зникає. Не до іншої. А від болю, який тепер живе між ними. Не всі чоловіки йдуть до іншої. Багато йдуть від тієї, в яку ти перетворилася. Підпишись, якщо хочеш знати те, чого вони ніколи не скажуть тобі у вічі. - @olga_berestiuk