А вже ж, панове, чи ви знаєте, що таке Кубань? Ото не знаєте. Бо якби знали, то давно б уже сиділи десь у станиці, під соняшником, та їли б кавун ложкою, а не читали б оце тепер. А я вам скажу: Кубань — вона лучшая, бо тут навіть кури сміються. От вийдете ви на подвір'я, а півень як закричить — не "кукуріку", а "ку-ку-шоб-ти-був-здоровий!" Таке враження, що він вам не просто співає, а тост піднімає. І ви йому відповідаєте автоматично: "Дякую, й тобі не хворіти". Оце, розумієте, культура. А тепер уявіть: степ. Він он який — до самого неба, а небо синє, мов той плаття хрустальне, що в бабки в скрині лежить. І вітер той степ полоще, мов ряднину на річці. Ідеш ви туди, дихаєш, а повітря — воно солодке, як узвар, що з вишні зварили, та ще й медом заправили. Чого воно солодке? Бо квітів багато, трав, полину цілющого. Кажуть старі люди: сім разів надихнеш кубанським степом — і вже не помреш, бо смерть тебе не знайде, заблукає поміж тих трав. От вам і медицина. А друга річ — це люди. На Кубані народ такий: він і козак, і хлібороб, і філософ, і співак в одній особі. Скаже вам кубанська бабка: "Здоровеньки були, синку! Сідайте, борщ уже п'яту годину на вас чекає". А ви дивуєтесь: "Звідки ж ви знали, що я прийду?" А вона сміється: "Та вже ж вітер приніс. Ми на Кубані новини з вітром передаємо, ай-яй, не знали?" І от ви їсте той борщ — з пампушкою, з часником, з сметаною такою густою, що ложка стоїть. А на друге — вареники з вишнею. А на третє — сало з чорним хлібом. А на четверте — самогон на перці, щоб ноги танцювали самі. І ви вже не людина, а блаженство. А в чому ж головна перевага? А ось у чому: на Кубані немає поганої погоди. Ви думаєте, це жарт? Ото ні. Бо коли дощ, кубанці кажуть: "Слава Богу, город поливає". Коли спека: "Слава Богу, кавуни дозрівають". Коли вітер: "Слава Богу, дурні думки вивіває". Коли мороз (а він буває днів п'ять на рік), то кажуть: "Слава Богу, вовки не замерзли, бо теплі шапки в козаків". От така вони логіка: з будь-якої халепи зробити свято. І то ж не цирк, то — життя. Іще яке диво: кубанська мова! Вона не російська, не українська, а окрема пісня. Ідете ви, бачите — стоїть дід, щось копає. Питаєте: "Діду, а чого це ви робите?" А він: "Картоплю саджаю, шоб не пропасти". — "А де ж ви її купили, картоплю?" — "Та Боже ж мій! Вона в мене з того року осталася, в льосі, в сухому місці, ще й дядько Петро удобрив гноєм торік, ото вона й проросла". І ви розумієте, що за дві хвилини дід розповів вам і картопляну історію, і педагогіку, і економіку, і родинні зв'язки. А по-іншому він не вміє, бо балачка — вона об'ємна, мов казанів борщ. В ній усе вміщається: минуле, майбутнє, жарт, сум, скарга на життя і тут же радість, що немає війни. А головне — пам'ять. Кубань не забуває нічого. Вона пам'ятає, як козаки Чорне море перепливали, як турка били, як землю орали вручну, бо коней не було, як гопак танцювали на плоту, бо суходолу не знайшли. І кожна та пісня, що вечорами співають біля хати — це не просто слова, а літопис. Ви послухайте, як вони тягнуть: "Ой, на-а го-орі мо-о-о-о-ов" — і в тій ноті століття вміщується. А дерево тим часом стоїть, вишня, а під нею лавка тепла, а на лавці — сусідка з онуком, а той онук вчиться в школі балачку не забувати. Бо забудеш мову — забудеш землю. Забудеш землю — не будеш ніким. А хочеться ж бути — козаком, людиною, часткою того степу, який годує, поїть і спати кладе під зорями. Ото ж бо, панове. Через те Кубань — лучшая. Не тому, що там усе добре (буває й посуха, й сарана, й начальники дурні), а тому що там люди вміють терпіти не жаліючись, працювати із піснею, помирати з усмішкою, жити так, наче завтра свято. А свято — воно ж не в календарі, а в борщі, в першому огірку, в гостях, що прийшли без дзвінка, в тім, що сонце сіло червоне, значить, завтра буде вітер — і нічого страшного. От така філософія: стій, як соняшник, повертайся до світла, корінь май глибокий, а голову — високу. І буде тобі Кубань. І буде тобі щастя. #краснодарскийкрай #Кубань #historia #впередкубань #кубаноеды #казаки #китай - @z2638572