💙🖤 Коли зникає безвісти рідний Все, що можуть зробити рідні — робиться за пару тижнів, навіть днів. Подаєш заяву в Нацполіцію, отримуєш витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, потім з реєстру зниклих безвісти, потім з реєстру ветеранів війни. Оформлюєш пенсію по втраті годувальника, якщо є на це право, комуналку по УБД, реєструєш особистий кабінет у Координаційному штабі, пишеш звернення на НІБ, ОЦ при СБУ. Пишеш заяву на військову частину на ГЗ, довідки, речі, звернення до Лубінця, заповнюєш анкету Добросердова. І перші три-чотири, максимум шість місяців ти гориш. Сидиш у всіх телеграм-каналах, перевіряєш кожну новину, кожне фото, кожне прізвище. А потім — все. Все зроблено. А далі чекайте. Далі просто чекаєш. Чекаєш. Чекаєш. Чекаєш. А життя йде. Не твоє, бо твоє між небом і землею, разом зі ста тисячами безвісти зниклих і тисячами в полоні... І ніхто не може сказати точно, де твій. Ти сидиш і чекаєш, а тобі ніхто нічого не пояснює. Що чекати, скільки, і куди себе подіти, щоб не збожеволіти. Ходиш на зустрічі — спочатку цікаво, потім вже нічого нового. Вивчаєш все про ДНК, скільки триває ідентифікація, які потрібні папірці. За рік-два ти вже сама як професор: знаєш усі реєстри, всі процедури, всі лазівки. Знаєш майже все. Крім одного — де твій рідний. І що саме треба зробити, щоб його повернули. Вірити, молитися, сподіватися. Бо алгоритму, який би на сто відсотків гарантував результат, немає. Якщо хтось тобі каже: «Зробіть так — і повернуть», не вірте. І так живеш роками. Ти жива. Ти продовжуєш дихати. Але без майбутнього. Без мрій. Без планів. Бо як будувати плани, коли не знаєш, чи є ще та людина, заради якої ці плани мали сенс? Ми не просимо дива. Ми просто хочемо знати правду. І хочемо, щоб держава нарешті почала шукати їх так, ніби це її рідні. І поки у держави для нас єдина відповідь — «чекайте» щодо наших рідних, ми будемо вимагати «шукайте» і «повертайте» безвісти зниклих і правду про їхні долі. Бо роки життя в невідомості виснажують душу сильніше, ніж найважча правда. - @matildaukraine