Я вдивляюся в дати, прізвища, фотографії наших Героїв. Тут їх сорок чотири. Сорок чотири загиблих на місто, де живе лише шість тисяч людей. Тут лежать люди, яких я знала. Люди, яких часто бачила на вулицях. Тут лежать сусіди, друзі, хороші знайомі. А серед них лежить і мій молоденький двадцятип’ятирічний синочок. І між сльозами, між плачем і відчаєм я знову і знову ставлю одне запитання: ЧОМУ? Це слово розростається в грудях до таких розмірів, що здається — ось-ось розірве мене зсередини. Так само, як вибух розірвав військовий автомобіль, у якому загинув мій син разом із побратимами. І це «чому» адресоване не лише небесам. Воно адресоване і нашій владі. Пане Президенте. Після всього, що я пройшла після загибелі свого сина, я хочу запитати: Чому українців фактично поділили на тих, хто бореться , і тих, хто лише спостерігає або організовує поповнення тих хто бореться ? Чому одні віддають життя, а інші роками живуть так, ніби війна існує лише в новинах? Чому одні ховають своїх дітей, а інші навіть не уявляють цього жаху? Чому значна частина чоловіків змушена ховатися, тікати, жити в постійному страху, бо знає, що може опинитися тут, під одним із цих прапорів? А інша частина отримала недоторканність і право спостерігати за цією війною здалеку? А ще поки людина на нулі — вона потрібна державі. А коли вона гине — про неї раптом усі забувають. Тоді починаються місяці очікування. Пошуки. Ідентифікації. Бюрократія. Відписки. Мовчання. Наче ті, хто віддав життя за Україну, можуть ще трохи почекати. Наче їм уже все одно. Але нам, матерям, не все одно. Нам болить кожен день цього очікування. Кожен день байдужості. Кожен день, коли доводиться виборювати те, що мало б бути святим обов’язком держави перед своїми полеглими Героями. Пане Президенте. Поясніть мені, чому в країні, де всі мають однакові права, обов’язок захищати державу фактично виявився не однаковим для всіх? Чому на цвинтарях так багато молодих хлопців і так мало тих, хто роками розповідає про обов’язок інших? Я дивлюся на ці могили і думаю: Невже мій син, мої друзі, мої сусіди загинули за Україну, у якій одні будуть жити своє найкраще життя, а інші назавжди залишаться лише фотографіями на граніті? Я не чекаю відповіді. Бо навряд чи мене почують. Але я хочу, щоб мене почули люди. І щоб кожен сам зробив свої висновки. Бо за кожним прапором на могилі стоїть чиєсь розбите життя. Стоїть мати, яка щодня приходить на кладовище і ставить одне-єдине запитання: Чому?????? #офіспрезидента - @yuliia0999