Харон зрозумів, що пекло — це не потойбіччя. Пекло — це коли о 17:43 тобі треба проїхати Новий міст. Він працював перевізником душ уже кілька тисяч років. Робота була спокійна. Стікс. Човен. Мертві. Жоден не кричить: — ШЕФ, НА НАСТУПНІЙ! А потім річка обміліла, профспілку богів розігнали, і Харон знайшов вакансію: «Водій маршрутного таксі. Дніпро. Досвід перевезення пасажирів обов’язковий». Досвід був. Пасажири теж. Щоправда, раніше пасажири не передавали двісті гривень за проїзд у двадцять п’ять. І не чекали сто сімдесят п’ять решти з обличчям людини, яка щойно провела аудит державного бюджету. О 17:12 Харон виїхав із центру. Стара жовта маршрутка застогнала так, ніби всередині не дизель, а душа бухгалтера після квартального звіту. На першій зупинці зайшло сорок сім людей. Маршрутка була розрахована на двадцять. Харон усміхнувся. Йому подобався місцевий оптимізм. — Передаємо за проїзд! — сказав він. І салон миттєво перетворився на фінансову систему держави, яка пережила три реформи й одну маршрутку. Купюри поповзли вперед. Решта — назад. — За двох! — Це за мене і за дівчину! — А хто передавав п’ятдесят? — Я сто давала! — Вам сімдесят п’ять назад! Десь між студентом, бабусею і чоловіком із пакетом АТБ зависла чужа сотня. Усі дивилися на неї. Ніхто не визнавав. Харон теж. За кілька тисяч років роботи він навчився визначати, кому належить душа. А от кому належить сотня в маршрутці — це вже була вища некромантія. Харон подивився в дзеркало. Колись він перевозив царів. Філософів. Полководців. Людей, які бачили падіння імперій. А тепер сорок сім безсмертних істот мовчали, бо ніхто не хотів визнавати свою п’ятірку. Біля Озерки зайшла бабуся. — Синочку, до Перемоги їдеш? Харон повільно повернув голову. За чотири тисячі років його вперше назвали синочком. — Їду. — А кондиціонер є? Харон глянув на люк у стелі. Люк глянув на нього. — Є природна вентиляція. — Ага. Значить, нема. Бабуся сіла. Харон відчув професійну поразку. На Новому мосту вони стали. Просто стали. Попереду — червоні стопи машин до горизонту. Позаду — червоні стопи машин до минулого життя. Харон подивився на затор. Потім на годинник. Потім знову на затор. Стікс ніколи так не знущався. Там душі хоча б рухалися. У салоні запарило. Хтось відкрив вікно. Хтось одразу закрив. — Дує! — Та яке дує, тут сорок градусів! — Мені на шию! Так почалася громадянська війна за кватирку. Харон мовчав. Він бачив Троянську війну. Бачив варварів біля воріт Риму. Але такої ненависті, як між двома жінками через три сантиметри відкритого вікна, не зустрічав навіть у Тартарі. Десь із середини маршрутки почувся голос: — Шеф, а можна тут вийти? Харон подивився праворуч. Міст. Внизу Дніпро. — Тут? — Ну я швиденько. Харон відкрив двері. Бо є речі, які не треба пояснювати навіть перевізнику мертвих. Через годину вони доповзли до Перемоги. Люди висипалися назовні. Пом’яті. Мокрі. З пакетами. Одна жінка забула дитячий самокат. Чоловік забув навушник. Хтось усе ще шукав ту п’ятірку. Останньою вийшла бабуся. Поставила сумку на асфальт. Подивилася на Харона. — Завтра о сьомій будеш? Харон завмер. Перед очима пройшли тисячоліття. Стікс. Мертві. Прокляті. Безкінечність. Він повільно зачинив двері. — Буду. Бабуся кивнула. — Тільки ти завтра трохи раніше приїдь. Харон мовчки взявся за кермо. Бо смерть, як з’ясувалося, не страшна. Вона хоча б приходить один раз. А година пік у Дніпрі — щодня. І десь під сидінням тихо перекотилася нічия п’ятірка #чорнийгумор #настрійдня #гуморукраїнською #українськідумки - @sergiienko.oleksandr