Elvira Hatina :
Загублені життя у всіх, кого торкнулася війна, не лише у померлих, просто сенс різний.
Коли до нас приходили ветерани або коли дивишся фільми, то моторошно від жахіть, про які ти чуєш про епіцентр. Тобі шкода людей, які потерпають від холоду та голоду під обстрілами бомб та відчуваєш біль за покалічені та забрані життя. Але історії стають реальністю, і раптом крім всього цього виявляється, що є дитинство, яке не знало миру; що є люди, які помирають, не знаючи, що буде з їхніми рідними, полишаючи їх у країні, де йде війна, не знаючи, що буде з Україною; що ти можеш не бути в епіцентрі і бути прифронтовим містом, але фраза від стареньких, що подяку Господу за новий світанок стає як ніколи актуальною та зрозумілою; усі твої плани та мрії - ніщо. Ти нарешті живеш тут і зараз, у моменті, ось тільки задоволення і відчуття життя немає. І головне, що я мала на увазі - ти оплакуєш життя, яке у тебе забрали, яке мало бути, але його немає. Біль у кожного свій. Хтось вимушений був розлучитися з родичами, коханими, друзями через міграцію; хтось оплакує рідних, яких втратив; хтось щомиті заглядає у месенджери і боїться побачити, що заходив давно; хтось втратив омріянний бізнес, квартиру або машину, свою домівку... І це викликає тугу та ностальгію.
Це все болючий досвід, який одного разу перетвориться на побажання дітям та онукам "Бажаю, дитино, мирного неба над головою", і у відповідь буде погляд, сповнений нерозуміння, адже ж, воно і є мирним. Хіба може бути інакше? Так само, як колись думали ми
2026-10-09 06:50:49