«Та скільки можна? Знову тривога. Я вже втомилася від цих вибухів, від постійного страху, від безсонних ночей. Я хочу просто спокійно вийти з дому, піти гуляти, танцювати в клубі, зустрітися з друзями, не перевіряти щоразу новини. Я хочу, щоб ця війна нарешті закінчилася. Мене все це дістало…» А ти хоч раз замислювався, наскільки сильно втомилися ті, хто зараз нас захищає? Вони теж чують ці вибухи. Вони теж не сплять ночами. Вони теж мерзнуть під дощем, стоять на холоді, сумують за домом і мріють про звичайний вечір поруч із рідними. Вони теж хочуть прокинутися без тривоги, обійняти маму, побачити дітей, повернутися до коханих і просто жити. Але замість цього вони продовжують стояти. Бо знають, що за їхніми спинами — ми. Наші домівки, наші родини, наші міста, наші мрії та наше майбутнє. Вони борються за те, щоб ми могли говорити українською, навчатися, працювати, слухати українську музику, святкувати, закохуватися, танцювати під українським прапором і називати цю землю своїм домом. Вони не хочуть бути героями. Вони просто хочуть жити. Хочуть додому. Хочуть до своїх рідних. Хочуть побачити, як ростуть їхні діти. Хочуть мати звичайне завтра. Але для багатьох із них це завтра так і не настало… Тому перш ніж вкотре сказати, що тебе дістала тривога, зупинися на мить. Згадай тих, хто зараз на позиціях. Згадай тих, хто вже ніколи не повернеться додому. Згадай кожного полеглого захисника і захисницю, чиї життя обірвалися заради нашого майбутнього. Бо поки хтось скаржиться на зіпсований вечір через повітряну тривогу, хтось віддає своє життя, щоб у нас узагалі були ці вечори. Ми не повинні звикнути до їхньої жертви. Ми не повинні забути, якою ціною дається наша можливість жити. Пам’ятай. Цінуй. Не будь байдужим. І ніколи не забувай, завдяки кому ти сьогодні можеш просто бути вдома. #зсу #україна #рек #життя #війна - @ydnd668